О редакции

О нас

«Argument Press» – некоммерческий проект группы авторов, которые вносят свой посильный вклад в развитие сильного

Правила пользования сайтом и использования материалов сайта

Политика конфиденциальности и защиты персональных данных

Наши страницы

На гору Казбек на протезах: унікальний проєкт ветерана АТО

— Ви здивуєтесь, але люди на протезах, які ходять з моєю командою в гори, як правило, витриваліші, сильніші, сміливіші, ніж більшість пересічних здорових громадян, — розповів «ФАКТАМ» ветеран АТО, засновник соціального проєкту «Горотерапія» львів’янин Віталій Дячук — єдиний українець, що здолав один з найдовших у світі гірських маршрутів — Великий гімалайський шлях (1500 кілометрів). — Першою людиною з ампутацією, яка відгукнулася на моє запрошення інвалідам випробувати себе на гірських маршрутах, став десантник Сергій, що воював на Донбасі у складі 80-ї окремої аеромобільної бригади. Ми познайомилися в 2014 році в АТО, коли він ще був здоровим. Я тоді був волонтером, наша група допомагала батальйону, в якому він служив. Сергій добре фізично підготовлений — займається спортом, бере участь в Іграх нескорених.

Попри це напередодні його першої експедиції в гори ми обидва неабияк нервували. Адже одна справа — бігати на протезі кілометри по стадіону або просто по пласкій місцевості, інша — йти з важким рюкзаком гірськими кам’янистими стежками. Ми полетіли в Грузію. Пішли по горах у Сванетії. Я обрав маршрут, яким треба було подолати перевали висотою три тисячі метрів. На щастя, дебют у Сергія пройшов чудово. Це мене надихнуло продовжувати проєкт з інвалідами. Одним із потужних стимулів займатися цією справою є бажання підтримати побратимів, що втратили на війні ногу або руку. Хоча ми беремо в гори не тільки ветеранів АТО, і не тільки чоловіків. У Татри (найвища частина Карпат) з нами ходила спортсменка на протезі ноги Тетяна Воротіліна. Всі попередні наші походи в гори з людьми на протезах не потребували використання альпіністських мотузок, «кішок» на взуття, льодорубів… Походи були туристичними. Зараз організуємо для них експедицію більш складного рівня, в якій знадобиться спеціальне спорядження — сходження на Казбек (5033 метри), що є однією з найвищих гір в Європі. Я підіймався на його вершину. На мою думку, люди, що не мають ноги, можуть здійснити сходження на Казбек. У цій експедиції (плануємо її на нинішнє літо) візьмуть участь три чоловіки з ампутаціями (серед них Сергій) і три інструктори, зокрема я. Казбек знаходиться на кордоні Грузії і Росії. Зрозуміло, що ми підемо на вершину з грузинської сторони. Поки що не маємо всієї необхідної суми на цю експедицію. Тож просимо відгукнутися меценатів.

«Адаптуватися до мирного життя виявилося досить складно»

— Люди на протезах, які ходять з вами гірськими маршрутами, несуть рюкзаки такої ж ваги, що й здорові?

— Так. Ми слідкуємо, щоб учасники не брали з собою нічого зайвого, але все одно кожен (незалежно, на протезі він чи ні) несе 12—15 кілограмів. Довжину денних переходів для інвалідів планую таку ж, як і для звичайних туристів в горах — 15—16 кілометрів. Зрозуміло, трапляється усіляке. Якщо людині дуже важко або в неї виникли проблеми зі здоров’ям, наприклад, протез натер куксу, влаштовую незаплановані привали, допомагаю нести рюкзак.

— Ви водите в гори людей з ампутаціями безкоштовно?

— Звичайно, жодної копійки з них не беру, бо цей проєкт соціальний. Також безкоштовно воджу в гори здорових ветеранів АТО — заради їх реабілітації. А походи для звичайних туристів платні, бо після повернення з війни я заробляю цим на життя. До війни працював айтішником, альпінізм тоді був моїм хобі.

Люди на протезах несуть рюкзаки такої ж ваги, як і здорові туристи

— У айтішників — імідж людей, які заробляють чималі гроші. Що змусило змінити роботу?

— Певно, війна. Я пішов би воювати відразу, але під час Революції гідності отримав важку травму коліна, що потребувала складної хірургічної операції. Нашу сотню підняли по тривозі, щоб підтримали автомайданівців. На вулиці була ожеледь. Коли минали будівлю КМДА, моя ліва нога різко підвернулась, і стався розрив хрестовидної зв’язки коліна. Мені робили операцію лікарі найвищого світового рівня. Знадобилася тривала реабілітація. Я проходив її і паралельно займався волонтерською роботою та вчився тому, що знадобиться солдату на війні. Адже в бойових умовах від непідготовленого бійця може бути більше клопоту, ніж користі. У квітні 2015 року пішов добровольцем в АТО у складі «Правого сектора». Це означало, що я не отримував зарплату та не мав соціальних гарантій, які надаються бійцям ЗСУ та інших державних силових структур. Брав участь у боях в Широкино, Мар’янці, інших гарячих точках лінії розмежування. Найнебезпечніша ситуація, в яку довелося потрапити, — це коли ворог десь години три гатив по наших позиціях снарядами 152-го калібру. Чесно скажу, я тоді думав, що ніхто з нас не лишиться живим.

Через півроку повернувся з війни. Адаптуватися до мирного життя виявилося досить складно. Багато чого дратувало, особливо коли люди поводилися нещиро. Психологічно рятували гори: в тиші, на природі відпочивав душею. Тому й вирішив водити гірськими стежками комерційні групи туристів.

У цього учасника проєкту «Горотерапія» вистачає сил не тільки мандрувати горами на протезі, але й демонструвати вправи під час привалів

«Під час проходження Великого гімалайського шляху тимчасово втратив почуття гумору»

— Нещодавно ви здолали один з найдовших у світі гірських маршрутів — Великий гімалайський шлях. Як ваше травмоване коліно витримало цей 1500-кілометровий мегамарафон горами?

— Більш-менш нормально. Зараз, правда, з’явилися проблеми з цим коліном. Але не критичні. Певен, що впораюсь.

Чималі труднощі чекали вже на початку шляху по Гімалаях. Адже перед цим десь тиждень сипав сніг. Тож мені часом доводилося йти по пояс, а в деяких місцях — по груди в снігу. В нормальних умовах проходжу за день по горах 20—30 кілометрів, бувало, що й 50. А тут більше п’яти не виходило, хоча я докладав максимум зусиль. Візьміть до уваги, що за спиною в мене був рюкзак вагою 25 кілограмів.

Я тоді фактично без перепочинку пройшов через два перевали. Один висотою 3 тисячі 600 метрів, другий — 4 тисячі 600. Не дивно, що через перенапругу кожен крок викликав сильний біль у м’язах. Але найгіршим було не це — тріснув черевик. Добре, що хоч тріщина була не дуже велика. Але все одно обморозив ногу.

На висоті п’ять тисяч метрів знайшов рівне плато. Поставив там намет. Наступного ранку погода була прекрасною. За пів години, поки готував сніданок, розірваний черевик висох на сонці. Я тоді обгорів — крем проти засмаги та спеціальна гігієнічна помада не врятували. До речі, на висотах понад 3 тисячі 500 метрів обов’язково слід носити сонцезахисні окуляри, що щільно прилягають до обличчя і мають високий рівень захисту від ультрафіолету. Якщо цим нехтувати, то заробиш гірську сліпоту. Вона минає, але доведеться декілька днів просидіти в повній темряві з відчуттям, що тобі в очі насипали піску.

— Як вирішили проблему із взуттям?

— Дійшов до містечка, що знаходиться на шляху до підніжжя Евересту. Там є туристичні магазини, в яких і придбав нову пару. Ту місцевість відвідують багато альпіністів і туристів. Але здебільшого мені довелося йти територіями, де іноземці бувають вкрай рідко. По два, три, а то й чотири дні поспіль не зустрічав жодної людини, бо селищ високо в горах не надто багато.

Долаючи Великий гімалайський шлях, Віталій іноді по чотири дні поспіль не зустрічав жодної людини

— Селяни пускали вас ночувати до себе в домівки?

— До того ж, бувало, безкоштовно. Обов’язково частували тібетським чаєм (часуймою).

— Він смачний?

— Специфічний. Коли вперше його скуштував, захотілося виплюнути. Але згодом підсів на нього. Його роблять із зеленого чаю, молока та масла яка. Це водночас напій та поживна страва.

На двох ділянках Великого гімалайського шляху мені довелося наймати місцевих гідів. У районі гори Манаслу (одна з найвищих вершин світу) гіда треба брати обов’язково — це вимога законодавства. Можна хіба що проскочити цю місцевість вночі, але не раджу ризикувати. А при проходженні перевалу Таши Лапса я з власної волі запросив двох провідників (до речі, неабияких здирників), бо перевал дуже небезпечний. Його вкриває льодовик з великою кількістю глибоких тріщин. Їх не видно, бо вони ховаються під шаром снігу. Якщо будеш йти один і впадеш у таку тріщину, то в кращому випадку відразу ж загинеш. У гіршому — будеш повільно помирати від холоду, голоду, травм. Ми з провідниками йшли у зв’язці — з’єднані мотузкою. Намагалися, щоб вона була весь час туго натягнута. То ж коли я рухнув у одну з тріщин, провідники втримали мене, і я провалився лише по груди.

— Зустрічали небезпечних тварин?

— Найбільшу небезпеку становили здичавілі собаки. Зіткнувся з ними тричі. Щораз доводилося битися. Одного разу на мене напали одразу дві собацюри. Атакували одночасно с різних боків. Я так завзято відбивався, що зламав металеву трекінгову палицю. Дуже жалкував, адже під час спусків такі палиці дозволяють десь на чверть зменшити навантаження на коліна та м’язи. До того ж вони виручають у багатьох ситуаціях, наприклад, коли спіткнешся. За період, що займаюсь альпінізмом, трекінгові палиці неодноразово рятували мені життя.

А ще на мене напав як — величезний бик, вкритий довгою шерстю, з чималими рогами.

— То ви від нього втекли?

— Ні, бився. Він попер на мене, і я зацідив йому по морді. Велетень розвернувся і накинувся на іншого яка.

— На маршруті знадобилися ліки?

— Дуже невчасно розболілися зуби (виявилося, через пульпіт). Довелося приймати протизапальні ліки. А ще я захворів на гепатит А. Певно, підхопив його в одному з сіл, де зупинявся.

— Скільки часу вам знадобилося, щоб подолали маршрут?

— У середньому його проходять за 155 днів. Я впорався за 72.

— То ви прагнули пройти Великий гімалайський шлях за рекордно короткий час?

— Ні, таку мету не ставив. Адже нинішній рекорд, встановлений двома трейлранерами (бігунами по пересіченій місцевості та гірських стежках), — 33 дні. Їх завданням було бігти з маленькою пляшечкою води. Всю іншу роботу виконувала велика група помічників-непальців: вони несли речі, облаштовували місця для відпочинку, готували їжу. Я не трейлранер, у мене немає коштів, щоб наймати помічників. Та я й не хочу цього робити: мені подобається все вирішувати й робити самому, а не перекладати на шерпів.

Віталій Дячук: «Після повернення з війни мене рятували гори»

— Скільки ви витратили грошей на цю експедицію?

— Приблизно вісім тисяч доларів. До речі, якщо б я вирішив спробувати піднятися на Еверест, то знадобилося б разів у 10 більше грошей. Врахуйте також те, що там побували вже близько 10 тисяч людей, серед них й українці. Наші співвітчизники добиралися до вершин усіх інших найвищих гір Землі (тих, що мають висоту понад вісім тисяч метрів). А Великий гімалайський шлях на сьогоднішній день здолали чи то 95, чи то 96 чоловік. І до мене серед них не було жодного українця. Власне, через всі ці причини я обрав Великий гімалайський шлях.

До речі, після його проходження відчув, що трошки здичавів: збільшився рівень агресивності, тимчасово втратив почуття гумору — не розумів, коли люди жартували. Але ці наслідки екстремальної експедиції вже минули.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про ветерана АТО Ольгу Бенду, яка, втративши ногу на війні, на протезі навчилася кататися на роликах, освоїла серфінг і пробігла марафон Морської піхоти в США, а нещодавно подарувала чоловіку другого сина.

Фото Олени МАКСИМЕНКО з сайту gorgany.com

130

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook
та Twitter

argument

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *